Автор 
Шкода теорії «співзалежності» для людини та її родини
Щоб зрозуміти, як виникла сучасна понятійна підміна, необхідно звернутися до історії. Термін «співзалежність» (codependency) не має одного-єдиного автора. Це концепт, який формувався на стику 1970-х і 1980-х років в американських клініках із лікування залежностей та терапевтичних спільнотах, зокрема в контексті розвитку руху Анонімних Алкоголіків та програм Al-Anon.
Однак можна виділити ключових фігурантів, які оформили ці уявлення в академічні та популярні теорії:
Першопрохідці та розробники концепції (1970–1980-ті роки)
Ернест Куртц (Ernest Kurtz) — один із перших дослідників історії Анонимних Алкоголіків, який аналізував динаміку сімей, де є залежний, і ввів поняття «ко-алкоголізм» (co-alcoholism).
Клаудія Блек (Claudia Black) — психотерапевт, одна з перших, хто системно описав вплив отруєння спиртом у сім'ї на дітей. У своїй роботі «It Will Never Happen to Me» (1981) вона сформулювала приховані правила таких сімей: «не говори, не довіряй, не відчувай».
Шерон Вепшайдер-Крус (Sharon Wegscheider-Cruse) — авторка книги «Another Chance» (1981), яка розробила концепцію сімейних ролей (Герой, Цап-відбувайло, Втрачена дитина, Блазень), що виникають у відповідь на хімічне самоотруєння одного з членів родини.
Автори, які популяризували термін і зробили його комерційною базою
Мелоді Бітті (Melody Beattie) — саме вона зробила цей термін всесвітньо відомим. У 1986 році вийшов її бестселер «Рятувати чи рятуватися? Як позбутися співзалежності» (Codependent No More). Бітті вивела поняття за межі клінік і описала співзалежність як паттерн поведінки, за якого людина дозволяє поведінці іншого впливати на себе і прагне контролювати цю поведінку.
Чарльз Вітфілд (Charles Whitfield) — психіатр, автор книги «Healing the Child Within» (1987), який спробував дати співзалежності визначення як «розладу втрати свого Я».
Піа Мелоді (Pia Mellody) — провідний фахівець центру The Meadows, авторка книги «Facing Codependence» (1989), яка пов'язала співзалежність із дитячими травмами та порушенням процесів розвитку особистості.
Аналітичний розбір концепту крізь призму Логосу
З точки зору суворого логічного аналізу, до теорії співзалежності важливо ставитися з граничною термінологічною обережністю, оскільки в масовій поп-психології відбувся зсув:
Уведення від предмета думки:
Поняття «співзалежність» стало використовуватися медійними психологами для того, щоб змістити фокус уваги з факту самоотруєння отрутою або прямого соціального конфлікту на абстрактні «внутрішні дефіцити» родичів.
Підміна понять:
Природну емоційну реакцію близьких на хімічне руйнування сім'ї та їхні законні спроби захистити свій житловий простір софістично прирівняли до «психічного розладу» самого родича.
Розмивання відповідальності:
Поп-психологічна концептуалізація співзалежності перенесла провину з самої людини, яка поглинає токсини, на оточуючих її людей, які нібито «попускають» її поведінці або «неправильно її мотивують».
Руйнівні наслідки концепту для родини
Коли поп-психологічний концепт «співзалежності» перетворюється з описового терміна на керівну догму, він завдає колосальної шкоди, остаточно заплутуючи близьких отруйника та позбавляючи їх ґрунту під ногами.
Психологічна інверсія провини та легалізація насильства
Головна небезпека теорії «співзалежності» полягає в тому, що вона софістично змінює місцями причину та наслідок. Природна реакція самозбереження — тривога, біль, спроби припинити поглинання токсинів у домі — оголошується «патологією родича».
У результаті людина, чиє життя та житловий простір руйнують регулярним вливанням спирту, замість допомоги отримує звинувачення в «неправильній поведінці» або «бажанні контролювати». Це призводить до глибокого почуття провини, паралізує волю родичів і дає отруйнику зручне виправдання продовжувати прийом отрути.
Дезорієнтація та відмова від просторового захисту
Замість того щоб навчити сім'ю чітким діям щодо забезпечення особистої безпеки, нормативно-правового захисту майна та жорсткої просторової ізоляції від отрути, теорія «співзалежності» уводить близьких у нескінченне колупання у власних «дитячих травмах» та «пошуках кордонів».
Поки родич на прийомах у психологів «лікує свою співзалежність», фізична небезпека в домі нікуди не зникає. Відбувається втрата часу, ресурсів та реального контролю над безпекою родини.
Створення комерційного симулякра та нескінченного ринку послуг
Концептуалізація співзалежності як «хронічного розладу» створила ідеальний маркетинговий інструмент для інфобізнесу. Оскільки оголосити «співзалежною» можна абсолютно будь-яку людину, яка відчуває стрес від проживання з отруйником, виникає нескінченний цикл продажів: від «діагностичних консультацій» до багаторічної терапевтичної залежності від самого фахівця.
Людині продають ідею про те, що вона «хвора», хоча насправді вона перебуває в обстановці безперервної агресії та вимагає не лікування, а понятійної ясності й алгоритму правового та просторового захисту.
В економічній реальності ринку псевдотерапевтичних послуг складається наступна картина:
Недієздатність суб'єкта поглинання отрути
Людина, яка системно вливає в себе токсини, швидко втрачає працездатність, фінансову дисципліну та соціальний капітал. У неї банально немає грошей на оплату комерційних фахівців чи «мотиваційних сесій».
Пошук платоспроможного контрагента
Псевдопомагачі не можуть побудувати стійкий бізнес на людині, у якої немає ресурсів. Їм потрібен той, у кого є реальний дохід, заощадження, нерухомість та емоційна вразливість. Цим контрагентом стають близькі родичі.
Технологія «навішування боргу»
Щоб змусити родичів регулярно платити, інфобізнес від психології застосовує софістичну інверсію: Родичам оголошують: «Ваш близький поглинає отруту, тому що ви співзалежні, ви його провокуєте своєю тривожністю та контролем». Формується штучна провина: «Він руйнує себе через вашу невилікувану травму». Слідом продається рішення: «Щоб він припинив отруєння, вам потрібно спочатку пройти у нас курс із виходу зі співзалежності».
Підсумок цієї схеми очевидний:
«Суб'єкт самоотруєння» виводиться з поля правової та особистої відповідальності (у нього «немає грошей» і «немає мотивації»). Родичі перетворюються на фінансового донора для «терапевтів», виплачуючи гроші за роботу з власними природними реакціями страху та болю. Виникає паразитичний фінансовий трикутник, у якому отруйник продовжує поглинати отруту, консультант отримує стабільний дохід, а родич втрачає ресурси та житловий простір.
Висновок
Теорія «співзалежності» у її масовому виконанні виконує роль димової завіси. Вона уводить суспільство від головного факту — факту регулярного поглинання токсинів та руйнування розуму — в область безглуздих емоційних маніпуляцій, які виправдовують «суб'єкт самоотруєння» та знезброюють його жертву.
З точки зору законів логіки та закону виключеного третього, існує тільки контрадикторна пара:
Або Тверезисть, або Самоотруєння (залежність). Третього не дано.
Уся теорія «співзалежності» — це штучний софістичний симулякр, створений для:
- Розмазування контрадикторної опозиції «тверезість / отруєння».
- Створення псевдонаукового «сірого поля», у якому жертву агресії оголошують «співхворою».
- Заробляння грошей на природному інстинкті самозбереження родичів.
Людина або зберігає природну норму тверезості та захищає своє життя, або поглинає токсини. Жодної «співзалежності» в об'єктивній реальності не існує — є тільки тверезі люди, які потрапили в обстановку хімічної агресії, та індустрія псевдопсихологічних послуг, яка паразитує на їхньому болю.